Харків - Нью-Йорк, 2001. 8 страница

Предыдущая12345678910111213141516Следующая

Я не був захоплений відомостями Петровського, діяла інерція нероб­лен­ня, не промовляв до серця тип школи, але Юра настоював — нічого не треба, тільки подати заяву й довідку про закінчення семилітки, мати до нього приєдналася, я подумав, що принаймні мені не треба буде вистоювати в чергах на запльованій біржі праці, зважив, що ця несподівана профшкола заповнить перерву між загальною освітою й ви­щою, — і я став учнем Першої харківської торгпромпрофшколи, що містилася на Рибній вулиці біля місця, де вона впадала в Московську.

Адреса має своє значення. У соціяльній географії Харкова, яка тоді ще великою мірою зберігалася, усе, що було по той бік річки Харків, бу­ло нижчого рівня. Школа була вже перед самим мостом, але на межі з тим іншим світом, який був мені чужий, поки я був у гімназії або в гру­пі Єлецького. Тепер серед студентів не було, мабуть, нікого з так зва­ного Нагірного району. Скільки пригадую, я був у групі єдиний з то­го Сумсько-Римарського іншого світу. У моїй ланці — про ланки тро­хи далі — всі були з потойбіччя Харкова, так було і в цілій групі. Ін­ші були з Холодної або Лисої Гори, з Панасівки. Це був світ торго­вель­них складів, що смерділи рибою або фарбою або хемікаліями, і од­ноповерхових будиночків з підсліпуватими вікнами, за якими стояли гор­щики з квітами, — а далі починалися фабрики й заводи або цвинтарі чи левади. Я перейшов до іншого соціяльного оточення.

Шкільні курси складалися з таких, як діловодство, бухгальтерія, ліч­ба на рахівниці, елементарна статистика. Був ще курс друкування на машинці, але машинка була одна на яких тридцять осіб, і нічого навчитися не можна було. З предметів дещо ширшого подиху були тіль­ки економічна географія, викладач якої Анісімов вирізнявся синім убранням, метеликом на комірі, пенсне на переніссі і оксамитною манерою говорити. Він був, кажучи тогочасним жарµоном, «староре­жим­ний». Та ще поза вузьким практицизмом була російська література, яку викладав Прозоровський, один з тієї породи безмежно відданих сво­їй справі вчителів російської мови й письменства, які безмежно захоплювалися своїм предметом і часто захоплювали своїх учнів. Його найбільшою любов’ю в літературі був Лермонтов. Але одного разу він сказав нам, що ми маємо проаналізувати літературний твір власного вибору. У ті дні до нас уже докотилося дещо з символістів і дещо з футуристів, передусім речі не дуже експериментальні і не дуже езоте­ричні. На мою пропозицію моя ланка спинила свій вибір на Маяковсь­кому — «Война и мир». Я був під враженням гігантичности образів Ма­яковського, його відходу від побуту і індивідуальної психології. Бід­ний Прозоровський від мого/нашого вибору остовпів. Він пробував від­хилити нас від нього і прихилити до чогось традиційнішого, але ми бу­ли несхибні. Кінець-кінцем він скапітулював, сказавши, що хоч твір не був повновартісний, але наша аналіза заслуговувала на відзначення. Він був з тієї породи російської інтеліµенції, що зберігала м’якість ма­нер, толерантність до чужих думок і лібералізм у думанні.



Усе навчання провадилося по-російськи. Українізація ще не заторк­ну­ла нашої школи, та й не легко було б її запровадити в те харківське дріб­номіщанське оточення, з якого вербувалася основна маса студентів. Але дещо з інших повівів нової доби позначилося на навчанні і на по­буті. Насамперед, це була система ланок. Уважалося, що учнів треба при­вчати до колективізму, скасовано індивідуальні іспити (власне, іспити взагалі) і індивідуальні завдання. Учні мали поділитися на ланки, кож­на з п’ятьох осіб, ланка готувала б колективно певне завдання, виділяла зі свого складу речника і після його звіту дана тема зараховува­ла­ся всім членам ланки. На практиці дуже часто тему і виконував і до­повідав один учень, решта проходила його старанням. Сам поділ на ланки був добровільний, кожний вибирав сам, з ким він хотів бу­ти. Це було як гра, в якій учасники розбігаються на сиµнал і кожний має захопити вільне місце, хто не захопить, той програв. Я опинився в одній ланці з чотирма дівчатами. Дівчата взагалі становили рішучу біль­шість у школі. У моїй групі було шестеро хлопців, решта дівчата. Хлоп­ці всі, крім мене, об’єдналися навколо Черняка. Він був вродли­вий, зневажливий до інших, мав характер ватажка, мабуть, те, що називається еспанським словом machismo від еспанського macho (самець). Його провід радо прийняли ті чотири хлопці, що за ним ішли. Не скажу, щоб він мені не імпонував, але мені вбачався в ньому но­вий Вичлінський, хоч я ніколи не бачив, щоб він на когонебудь на­падав або бив. У всякому випадку він був бувалий, я — ні. Я волів бу­ти першим серед дівчат, ніж підлеглим серед хлопців. Зрештою, не ду­маю, щоб Черняк і хотів мене, отже нема сенсу розігрувати тему зеленого винограду.

З дівчат моєї ланки дві були росіянки, дві — єврейки російської куль­тури. Бася Березіна була грубенька, з нахилом до кубічности, дуже ми­ла і здібна, але без виразної індивідуальности. Між Асею Першиною і мною часом перелітали іскорки сексуальности без сексу, коли очі роб­лять­ся блискучіші від звичайного і кров біжить по жилах відчутно. Серед слайдів моєї пам’яті є момент, коли ми йдемо разом зі школи вго­ру Московською вулицею, проходимо коло кіна Модерн, Ася кидає на мене погляд — і я щасливий, я не просто живу, я знаю, що живу. Ася була найвища й гордовита, вона вміла поглядом зупинити людину, стиск її тонких уст визначав місце кожного і то остаточно. Але краси­вою з її круглим обличчям і кирпатим носом — те, що в нас називали ка­цапське обличчя, — красивою вона не була. До Люсі Биховської, дру­гої після Басі єврейки, я такими іскрами не перекидався, але спри­яте­лю­валися ми з нею більше, ніж з ким іншим. Її батько працював касиром у банку, на банк напали й пограбували — явище нечуване в то­дішньому Харкові. Це вже не було «роздягання» на вулиці. Зв’яза­ний, він помер на розрив серця, і Люся лишилася сама зі старою ма­мою й котом. Люся була в усій ланці найінтеліµентніша, цікавилася лі­тературою. І її безбатьківщина, і її любов до літератури зближували нас. Вона була єдина, в кого я часто бував удома (там і ланка часто схо­ди­ла­ся), і єдина, з ким я зберігав стосунки аж десь до часу закінчен­ня Інституту, себто десь до 1931—1933 року. В середині двадцятих ро­ків во­на вступила до театральної студії «Березоля», якої одначе не скін­чи­ла. З Люсею був зв’язаний мій дебют як театрального критика, про що далі. Четвертою в ланці була Ната Бредіхіна, друга після Асі ро­сіянка. Даль­ша доля Басі й Нати мені невідома. Асине життя, на­певне, не пішло до­бре, бо її батько був власник торговельного підпри­єм­ства і він, і йо­го родина, напевне, після кінця НЕПу зазнали переслі­ду­вань. Люся оберталася в журналістичних колах і кінець-кінцем ви­йшла заміж за жур­наліста, співробітника «Комуніста», що підписувався Д. Вірин. Не знаю, чи це було його прізвище, чи літературний псевдо­нім. Здаєть­ся, Люся й сама дещо публікувала, і то по-українськи, але тоді я вже з нею не зустрічався.

Кінчаючи школу, в листопаді 1925 року ми зфотографувалися. Я див­люся на це фото з приємністю. Це була наша молодість. Це були мої перші дівчата, перед тим я обертався в навчанні виключно серед хлоп­ців. Якщо й були дівчата, як от Муся Зуніна, вони були там через свої зв’яз­ки з кимсь із хлопців, — Муся була сестрою Тосі Зуніна. І зрештою ми були приятелями в нашій ланці, а коли часом між нами спалахували вог­ники чогось більшого, ніж приязнь, вони ніколи не матеріялізува­лися в щось інше від приязні. На фотографії чотири дівчини сидять. Во­ни в блюзках і жакетах, я в шубі з каракульовим коміром і стою над ни­ми. Усе скромне й стримане, але я — інший, відмінний. Ми всі серйозні — за нами приязнь, перед нами — життя. Про жорстокість до­би, яка на нас чекала, ми ще не знали.

Крім організації навчання за системою ланок, сучасність мало по­зна­чилася на житті профшколи. Завідувач, якого ми звали Андрон, напевне, був членом партії, але партійного втручання, за винятком курсу політграмоти, ми не відчували. Ніхто не вербував нас до комсомо­лу, ніхто не вимагав так званої громадської праці. Але певний тиск до­би чи режиму вже починався, хоч і на перших кроках не дуже поміт­но. Пам’ятаю, як ми вчилися в ланці читати газети. Це не була проста спра­ва. Лейбористи, фашисти, Муссоліні, Ґрамші, Прімо-де-Рівера, Макдоналд, Болдвін — усі ці імена й поняття не пояснювано в кожному числі газети, їх треба було знати, а пізнати можна було тільки через учитування в газету. Пригадую, ми сидимо на якійсь драбині на подвір’ї Профшколи й стараємося розшифрувати, хто є хто і що на світі діється.

Прямолінійніше тиск виявлявся в так званій боротьбі з міщанським по­бутом. Верхів’ям був суд над Шаповаловою. Шаповалова була дів­чина, якої я ближче не знав. За шкалою харківських клясифікацій, вона по­винна була б бути з Холодної Гори. Провина її полягала в тому, що вона фарбувала губи й робила манікюр. Суд називався товариський, але товариським він зовсім не був. Проти настрашеної Шаповалової ви­ведено цілу батерію промов. Виявлялося, що вона в полоні клясово во­рожих елементів, що вона грає на руку ворога, що вона розкладає сту­дент­ський колектив. Не знаю, чи її поведінка порушувала якісь глиб­ші етичні норми, але «на суді» говорилося тільки про косметику й капелюшок. Вона покаялася і обіцяла поводитися чемно. Хто були судді, я не цікавився і не знав. Мабуть, були це комсомольці, певна річ у порозумінні з адміністрацією — Андроном. Звернули увагу й на ме­не. Суду не відбулося, але на допит викликали. Я, звичайно, не ро­бив манікюру і не плекав нігті, але вони були в мене трохи довші від пересічного. Причина була в тому, що коли я обтинав нігті при са­мо­му м’ясі, я мав неприємне почуття, коли дотикався кінчиками паль­ців сторонніх предметів. Свого роду нервова реакція. Давніше я був нер­вова дитина й лишився нервовим підлітком. Після моїх смиренних по­яснень мене відпустили. Пуританство в поєднанні з якобінством тоді ще тільки починалося. Але вимога бути таким, як усі, вже існувала. «Вой­на и мир» Маяковського чи нігті, довші на один міліметр, — це все було поза пересічною нормою, а значить — шкідливе.

Слава Богу, лишилася невідомою моя друга спроба відхилитися від нор­ми. Іграшковий театр на стільці одноосібний, зрештою іграшка, пе­рестав задовольняти мене, я з нього виріс. Але театральні амбіції в ме­не лишалися. Я вирішив поставити виставу з живими акторами і ви­брав для цього не більше й не менше, як Блоків «Балаганчик». Я мав бути режисером — режисури в моїй ланці мені не вистачало, і я хо­тів грати ролю П’єро. Що ідеєю «Балаганчика» була нереальність сві­ту і недійсність дійсности, а це ніяк не гармоніювало зі світоглядом но­вої доби, про це я не думав і не дуже навіть усвідомлював. Коломбі­ною мала бути Ася Першина, а вона не дуже розумілася на атмосфері сим­волістичного театру. Бася Березіна, звісно, навіть у моєму баченні не надавалася до такої п’єси, і я їй дав другорядну ролю Містика, µро­те­ско­во-комічну. Пам’ятаю, як вона протестувала:

— Що таке містик? Чому я містик? Що це все взагалі значить?

Вистава, звичайно, не могла піти далі від першого читання і обгово­рен­ня п’єси. Не було грошей на оформлення, невідомо було, де б ми її грали, і я не мав ніяких режисерських кваліфікацій. Але до цих про­блем навіть не дійшло. П’єса не могла йти без другої чоловічої ро­лі. Чоловіка в нашій ланці не було, крім мене — П’єро. Я проектував на другу ролю Колю Осокіна, мого товариша ще з групи Єлецького. Я хо­див до нього намовляти, він спершу погодився, але потім не пока­зав­ся. Його цікавили життьово важливіші проблеми. Проби «Балаганчи­ка» припинилися, не почавшися. Якби вони зайшли далі, могло б скін­чи­тися на ще одному допиті або й «товариському» суді.

Навчання в профшколі було безплатне. Моє утримання не коштува­ло дорого. Поки була жива сестра Віра й працювала бухгальтером, ра­зом з скромною прибиральницькою платнею матері, ці кошти забез­пе­чували скромне існування нас трьох. Це змінилося, коли сестра за­хво­рі­ла з початком 1925 року і після місяців у лікарні померла в трав­ні. Тоді мати виявила несподіваний підприємницький нахил. У «Хемвугіл­лі» бу­ло багато службовців, на всіх інших поверхах будинку «Саламан­дра», як усі його називали за старою пам’яттю, їх були сотні. Ресторанів по­близу не було ніяких, на обід кожен мусів приносити з дому бутер­бро­ди. Мати заснувала невеличкий буфет у нашій кухні. Він відзначався чи­стотою, куховарила мати добре, ціни були помірні. Буфет став по­пуляр­ним, так що клієнтів доводилося навіть обмежувати до сталих і по­стій­них. День складався з трьох частин — уранці на базар по про­дук­ти, потім на кухню, готувати харч, під час перерви гості — клієнти, по­тім миття посуду, ввечорі прибирання кімнат установи. Слайд моєї па­м’яті: з базару принесено яблука, помито їх, я їх витираю чистим руш­ни­ком і натираю до блиску, мати каже:

— Три добре, яблука з блиском збуджують апетит у гостей.

Я був добрий помічник, але не тільки ідея, а майже вся праця були — матері. Не так давно генеральша, вона стала прибиральницею, потім дріб­ним підприємцем. Амплюа прибиральниці відповідало добі військо­во­го комунізму, амплюа дрібного підприємця — добі НЕПу. Мабуть, усі ці перевтілення багато коштували матері в її душі, але вона ніколи не нарікала, не скаржилася. Вона любила казати:

— Ніяка чесна праця не принижує людину.

Було це частиною внутрішнього діялогу, який вона сама з собою про­вадила? Є люди, що живуть аби день до вечора, є такі, що живуть твор­чістю і для творчости, ще інші живуть у дітях і для дітей. Вона бу­ла з цих останніх.

Одне літо я дістав працю. Це була моя перша. Це був час НЕПу, і в місті засновано розносну бібліотеку, називану «Бібліотека на дому». Мені давали кіш книжок і адреси, я приносив книжки на ті адреси, господині вибирали собі книжки для читання і позичали їх. Це були переважно дружини відповідальних службовців, інженерів тощо. Вони не так прагнули книжок, щоб іти до бібліотеки, але радо брали щось на дозвілля, коли їм приносили. У той час у Росії було багато видав­ництв, що заповняли ринок виданнями перекладних з західніх мов ро­ма­нів — Марµеріт, Ґвідо да-Верона, Анрі де-Реньє... Це була справ­жня злива, і мої господині захоплювалися цими любовними романами, не порнографічними, аж ніяк, але недалеко від межі з порнографією. З українських авторів тільки Винниченко мав сякий-такий успіх. Моїм успіхам сприяло не тільки те, що я міг (здебільшого, сам не читавши!) по­рекомендувати ту чи ту книжку (клієнтки мої як правило не були знав­цями літератури), а, мабуть, і те, що я був хлопець досить врод­ливий, хоч і надміру худорлявий, — правда, мушу ствердити, що до сцен у дусі Йосипа і вдови Потіфара ніколи не доходило. Працю цю я дістав від Люсі Биховської. Це була, власне, її праця, але вона на якийсь час узяла відпустку, і я її заступав. Істотно бюджет родини від цієї праці не змінився, а все таки я був гордий, що і з мене є якась користь. І бу­ло це може знаком на майбутнє, що моя перша праця була з книж­ка­ми, хай трохи легковажного характеру. Бо моя наступна праця була ду­же далеко від цього. Та, що наступила після закінчення профшколи.

Літом профшкола не працювала. Але про якінебудь подорожі не до­во­дилося думати. Колись ми їздили родиною до маєтку Сокальського. Те­пер не було маєтків, не було Сокальського, майже не було родини, і не було грошей на подорожі. У погожі дні я брав ковдру, брав книжку й вирушав трамваєм до Харківського міського парку. О парку! — му­сів би я тут вигукнути на початок прозової оди. Справді, скільки днів я там про­вів, і як приємно! Я доїздив трамваєм, минав перший парк з його пле­каними каштановими алеями і клюмбами, з його буфетом, у ті роки переважно порожнім, минав другий парк, з дещо молодшими де­ревами, а серед них моїми улюбленими білостовбурними березами, і розкладався в третьому (так вони звалися за чергою насадження), де вже алей майже не було, а тільки стежки і де наслідувано гаї Слобожан­щи­ни. За третім парком міста вже не було, у будні дні тут було спокійно й затишно, відвідували мене тільки чмелі, метелики, а під осінь настир­ли­ві оси, і як глибоко й привільно тут дихалося, і скільки прочитано кни­жок! О парку!

А поза тим був театр. І тут було щось зовсім нове. Українізація, що не захопила моєї профшколи, докорінно змінила ситуацію в театрі. Правда, літом далі тривали µастролі передових і цікавих театрів Москви, а поруч не вгавали наїзди заробітчан-халтурників, але зимою в місті з’явив­ся, а далі запанував український театр. Спочатку театр ім. Ів. Фран­ка з’явився як µастролер у приміщенні Малого театру, невеликому розмі­ром і непопулярно розташованому на узбережжі річки Харків, але з се­зону 1923-24 року він дістав приміщення театру драми, тоді як ро­сійську драму закрито. Театр ім. Франка був еклектичний. Не було єди­ного стилю в грі, не було і провідної лінії в репертуарі. Мистецький ке­рівник його Гнат Юра застряг десь на межі між традиційним «побуто­вим» театром і театром поміркованого психологізму й символізму. Тут я вперше побачив Миколу Куліша — «Дев’яносто сім» і «Комуну в степах», написаних і зіграних у старому побутовому стилі, дещо з за­хідніх клясиків («Господиня заїзду» Ґольдоні, «Собака садівника» Ло­пе де-Веµа), дещо з доби символізму в театрі («Затоплений дзвін» Ґ. Гавптманна, «Йоля» Ю. Жулавського), дещо з української клясики (Шевченкові «Гайдамаки», «Лісову пісню» й «Камінний господар» Лесі Ук­раїнки). Франківці вже тоді не гребували перекладами з російських п’єс. Найпершою виставою, що я побачив у них уже в недавньому ще театрі Синельникова, були «Полум’ярі» А. Луначарського, далі йшли «По­ві­тряний пиріг» Б. Ромашова й «Мандат» М. Ердмана. Найбільше за­пам’ятався мені «Вій» М. Кропивницького, перелицьований Остапом Виш­нею на сатиру на українську еміµрацію в оформленні Анатоля Пе­трицького. Сатира до мене мало доходила, бо про українську еміµра­цію я не мав ніякого уявлення, але комбінація комічного з страшним і пишнота бароккового оформлення була чимсь для мене новим. Те­атро­ві Франка були далекі експерименти революційного театру, а що на них поставала мода, Юра запросив на режисера кількох вистав ро­сі­я­ни­на Бориса Ґлаґоліна. Це була мимовільна пародія на Меєрхоль­да, далека від будь-чого українського. Так він поставив був «Святу Йоанну» Б. Шова і «Повітряний пиріг» Ромашова. Загалом франківці не цуралися жадних компромісів. Я вже згадував про їхнє запрошення Віктора Петіпа на ролю Донжуана в п’єсі Лесі Українки. Може, це й бу­ла правильна тактика, щоб завоювати харківського міщанського й робітничого глядача, далекого і від новітнього театру, і від української те­атральної традиції. Курбас не робив цього, але він заплатив життям. Не слід забувати, що його знищили не просто політики, а примітиви, репрезентовані нібито політиками.

З жовтня 1925 року, починаючи виставою «Сорочинського ярмарку» М. Мусорµського, українізовано харківську оперу. Уже по-українськи я бачив «Князя Ігоря» Бородіна, «Севільського цирульника» Россіні, «Каз­ку про царя Салтана» Римського-Корсакова. Тепер наважувалися ста­вити й не такі часто співані опери, як «Намисто Мадонни» Вольфа-Фер­рарі (мовляв, антирелігійна) і «Долину» д’Альбера. На оперу тепер ки­не­мо більше грошей, запрошено з Росії доброго як на Харків режисе­ра Й. Лапицького, засновано балет, по-рабському імітаційно-клясич­ний, що показав мені «Лебедине озеро» й «Корсар» (Адже ні режисер ні балет не говорять до публіки жадною мовою, а за лаштунками мож­на уживати й російської).

Моя дармовизна в театрах скінчилася. В опері машиніст Михайлов пі­шов на пенсію, мій контролер µалереї в драмі перестав працювати, не знаю, чи в зв’язку з появою театру ім. Франка, чи незалежно. Але моє зацікавлення театром було вже виховане, і від нього мене не можна бу­ло вилікувати протягом усього життя. Я стояв у чергах, щоб діставати най­дешевші квитки, близько театрального неба і збоку, але до театру ходив.

Десь від цього часу я став ходити на концерти. Хоч Харків мав кон­серваторію, музичне життя було бідне. Концертових заль у місті не було. Симфонічна оркестра тулилася вільними днями в приміщенні опе­ри або драми, для камерних концертів усували столи з читальної залі громадської бібліотеки, ставили ряди стільців, і це було найкраще, чим місто могло похвалитися. Що гірше, публіка в Харкові не відзнача­ла­ся культурою й смаком. Симфонічний концерт найчастіше складався з увертюри, концерту для піяніно або скрипки і симфонії. Слухачі при­хо­дили під час увертюри, так-сяк слухали концерт із солістом і ма­со­во покидали залю перед симфонією. Репертуар був переважно заяло­же­ний — Чайковський, Бетговен, Рахманінов... Найвидатнішими ди­ри­µен­та­ми були Микола Малько, що потім еміµрував з Радянського Союзу, і Пазовський, що підкреслював у музиці ритм коштом інших складників і через це став популярнішим від інших. Пригадую, його різко ритмізована «Кармен» в опері здалася мені подією, я повернувся до­дому глибоко схвильований.

З тих, хто виступав у залі громадської бібліотеки, кумиром харків­ської публіки був Елінсон. З розкуйовдженим волоссям, з полум’яними очи­ма, він накидався на фортеп’яно, як тигр на свою жертву. Музику, що він грав, він грав не тільки на своєму інструменті, він грав з неї пан­то­міму, він переживав кожну зміну тону й ритму, кожний настрій. Я в ті роки не міг судити, добре він грає чи ні, але його поведінка ви­кли­ка­ла часом сміх. Казали, що він мав туберкульозу й був прирече­ний. Не знаю, що з ним далі сталося. З 1925 року засновано в Харкові, яко­го в усьому хотіли перетворити з глибокої провінції на столицю, філар­мо­нію, яка стала запрошувати музик з закордону. Одними з пер­ших приїхали Лео Сірота й Еµон Петрі. Це був інший стиль виконання, і на честь харківської публіки треба сказати, що вони, особливо Петрі, та­ки скорили місто. Концерти Петрі відбувалися вже не в малій залі гро­мадської бібліотеки, в Великому театрі Муссурі, і театр був повний.

З місцевих сил, здається, тільки квартет ім. Вільйома заслуговує на згад­ку. Але на цій музиці я вже не розумівся зовсім. Якщо в симфо­ніч­но­му концерті я не завжди міг відрізнити настроювання від справж­ньої гри, і настроювання було мені більше до вподоби, то що вже ка­зати про квартет. Але мати мені завжди казала, що до музики треба зви­кати, і я старався. Порада справді була добра. Поступово музика ста­ла складником мого життя, хоча в повному сенсі тільки після розвитку радіо, себто для мене вже по війні і еміµрації. Початки мого недолугого музичного тренування, отже, сягають часу мого навчання в профшколі. Я ніколи не мав нагоди навчитися грати, ба навіть читати ноти. Одним з моїх повторювани кошмарів було, що я маю дириµувати оркестрою, я беруся за паличку і з жахом думаю:

— Як приховати, що я не вмію прочитати ноти?

І я прокидаюся тремтячи.

Але ми можемо мати задоволення й з того, чого не розуміємо. І не ли­ше в музиці. Треба тільки доброї волі.

Ще одне «вперше» припадає на ці роки, правдоподібно на зиму 1925-26 року, одразу після закінчення профшколи, а може рік перед тим. Малим мене возили з Ломжі до Харкова, з Харкова на Полтавщину. Те­пер я вирушив у мою першу самостійну подорож. Була вона дуже про­ста, на кілька днів до Києва. Але я їхав сам. А їздити тоді не було про­сто. Поїздів було мало, вони йшли поволі, вони були переповнені. Ді­стати квиток — це було велике мистецтво. Можна було пробувати на так званій міській станції — залізничній касі в центрі міста. Треба бу­ло встати на світанку, зайняти місце в черзі й сподіватися. Квитків на бажаний день могли взагалі не продавати, мовляв, місць уже нема. Лю­дей з урядовими відрядженнями пускали поза чергою, їх могло на­бра­тися стільки, що черга взагалі не посувалася, витративши цілий день, людина поверталася без квитка. Можна було пробувати перед від­ходом поїзда на вокзалі, але там теж була черга, ще безнадійніша, пе­ред якою віконечко каси відкривалося тільки на мить, щоб сказати:

— Громадяни, сьогодні квитків не буде.

Правда, можна було доручити купівлю квитка носієві. Вони ніби ма­ли свою чергу, а справді мали домовленість з касиром. Він діставав по­над нормальну ціну й давав квиток носильникові. На мій бюджет, ви­нагорода носильникові була поза межами досяжного.

Зрештою квиток здобуто, починається подорож. Вона триває вечір, ніч і ранок. На дерев’яних лавках сидять пасажири, ми тулимося один до одного. На другій і третій полиці (теоретично для баµажу) щасливці про­стяглися на дошках, а як вони хочуть спуститися, мусять скакати на коліна тих, що сидять. У вагонах важкий сморід дезинфекції, від бло­щиць у купе, хлор у загидженій убиральні. На станціях пасажири ви­бігають з вагонів — по гарячу воду, вони біжать з чайниками, казан­ка­ми, не знати, скільки поїзд простоїть, але ось другий дзвінок, ось тре­тій, паровоз гуде, люди з казанками чіпляються на ходу до східців ва­гонів.

Та це тепер я бачу так ці речі, тоді це просто були умови подорожі, нічого незвичайного, condition humaine, приємність, розвага, відхід від щоденного.

Розчаруванням була не сама подорож, а Київ. Київ був тоді заштатне мі­сто, бюджет його був ніякий, усе йшло на розбудову столичного Хар­кова. Харків дивився в майбутнє, Київ жив минулим. Він виглядав то­ді достеменно так, як я потім побачив Ранµун під його буддистсько-комуністичним диктаторським режимом: будинки, що втратили колір, ви­саджені двері, вибиті шибки, крамниці не тільки закриті, а навіть по­забивані дошками впоперек вікон і дверей. Тільки в Ранµуні все це бу­ло драматичніше, бо були ще патьоки від тропічних злив. Але в Києві натомість була зима, снігові замети, брудний сніг на пішоходах і доро­гах, слизота на київських горбатих вулицях. До того ж показувати міс­то вихопився Микола Вікторович Старицький. Він був чоловік моєї ку­зини Люсі Таранової, під крильцем якої я й спинився тоді в Києві на Львівській вулиці недалеко Сінного базару. Микола Вікторович був інженер, людина українського роду, далекий родич Вернадських (які по війні виписали його з родиною з Европи до Нью-Гейвену в Аме­риці) і одна з найбезладніших людей, яких я будь-коли бачив. Він тягав мене по Києву бігцем по снігові й льоду, від Липок до По­до­лу, від Печерська до Бессарабки, перемішуючи варте уваги з безвар­тіс­ним, даючи пояснення ніби не підліткові-юнакові — мені було яких 17 років і це була моя перша подорож туристичного характеру — а ста­рому киянинові, який уже знав архітектурну й соціяльну структуру міста. Особливо гірким розчаруванням були Золоті Ворота, де про зо­лото не було й згадки, а була тільки безладна й безглузда купа жовтої цегли, яку тримали вкупі залізні контрфорси й скріплення. Уже це зда­лося мені вкрай безглуздим і беззмістовним.

Поза туристичним огляданням міста відбулася тільки одна подія. То­ля Носів узяв мене на бенкет, що відбувався в Академії. Він мені ска­зав, що там я побачу багато видатних людей. Не пригадую, з якої на­годи був бенкет, можливо він був на честь Михайла Грушевського. По­казали мені Грушевського, показали Сергія Єфремова, пояснили, що вони сидять нарізно, бо не зносять один одного, але на них двох три­мається Академія. Я сидів за одним з крайніх столів, далеко від цен­тру дії, зрештою я був ніщо, безвусе хлопчисько, ні з ким мене не зна­йо­ми­ли, що говорилося, слабко долітало до мене. Я маю враження, що я запам’ятав обличчя Грушевського, з бородою Чорномора, і Єфре­мо­ва, без бороди і в вишиваній сорочці, які тоді ще не були в загальному вжит­ку, як вони стали від часу Постишева, але сьогодні я не певний, чи я справді запам’ятав їхні обличчя, а чи на порожнє місце вражень на­клалися в моїй свідомості їхні риси з поширених портретів. Але по­при всю майже нульовість моїх споминів і вражень, це був другий акт мого висвячення в українство після знаменної розмови з Толею Носовим у Харкові про характер української мови. Між ними тепер бу­ли ще театр ім. Франка і нова українська опера. Дальших актів не тре­ба було довго чекати, зокрема мого включення в українське оточення пі­сля вступу до університету, що тоді звався ХІНО. Бенкет в Академії зрештою був для мене тільки театром, а я в ньому стороннім глядачем. В університеті українська стихія стала життям.

Та між цими двома епізодами пролягає ще період моєї праці служ­бов­цем після закінчення профшколи і мого готування до вступних іспитів до високої школи. Це забрало два роки.

Життя людини може бути зібране в клубок: ось моя мамка-годуваль­ни­ця Са­ша. Народилася в своїх Руських Тишках, там виросла, там одружила­ся, там привела дітей, там померла. Ніде поза своїм селом і Харковом не бувала, та й Харків для неї був тільки рознесенням мо­лока по своїх зна­йомих «баринях» та ще іноді базаром. В осередку клуб­ка сама люди­на, а клубок — її оточення, хоч улягає таким-сяким змі­нам, але вони по­ступові й через це непомітні.

Куди частіше життя вириває людину з її оточення й кидає до інших. Так було, мабуть, завжди, в усякому випадку так буває в двадцятому сто­річчі, а надто в струсах Східньої Европи. Поодинокі періоди життя від­буваються ніби на різних поверхах, перехід з одного поверху до ін­шо­го стається стрибком або, коли є драбина, то ця драбина швидко зни­кає, ніби прибрана невидимою рукою. Назад уже нема вороття. Ні­би роз’єднані кола Дантового пекла, і нема Верµілія, що міг би бути про­водирем з одного кола до другого і геть з усієї вµвинченої до центру мно­гоповерхової світобудови. Самі переходи з кола до кола можуть бу­ти драстично-контрастові, як у випадку Шевченка — сьогодні кріпа­ка, завтра зорі Академії Мистецтв і панських сальонів, наступного дня — в’язня й безправного солдата, а потім знову зірки, тепер уже ліберально-інтеліµентських кіл.

У моєму житті я уникав гострих зламів, спадів і піднесень, і доля спри­яла мені в цьому. Як я вже згадував, мені не привелося бути ні в’яз­нем, ні салдатом, доля мене не кидала в робітники чи в русти­каль­ність, усе відбувалося в межах міського й інтеліµентського життьо­во­го комплексу, але в цих межах зміна чи то поверхів, чи то кімнат та­ки відбувалася. Це не було життя в клубку. І кожний поверх чи при­міщення приносили нове оточення і новий досвід. Уже гімназія з її пе­реходом у групу Єлецького, а далі в трудову школу була чимсь дуже від­мінним від родинно-шкільного кубельця мого дитинства. Відмінним сві­том була моя профшкола. І новим світом стали два роки мого буття служ­бовцем.


0773147243630390.html
0773184527260914.html
    PR.RU™